У лютому 2026 року Ізраїль та Сполучені Штати провели скоординовані авіаудари по цілях в Ірані, зокрема по військових об’єктах, центрах командування та спорудах, пов’язаних із ядерною програмою. Операції, які ізраїльська сторона назвала «Ревучий Лев», а американська — «Епічна Ярость», призвели до загибелі верховного лідера Ірану Алі Хаменеї. Це спровокувало негайну відповідь Тегерана: балістичні ракети та дрони, спрямовані на Ізраїль і американські бази в регіоні. Водночас Іран спробував заблокувати Ормузьку протоку — ключову артерію, через яку проходить близько п’ятої частини світової нафти та зрідженого природного газу.
Конфлікт блискавично перекинувся на Ліван, де ізраїльські сухопутні сили розпочали бойові дії проти підтримуваної Іраном «Хезболли». Це призвело до запеклих боїв і масових переміщень населення. На тлі цього в Секторі Газа зберігалася крихка ситуація після перемир’я жовтня 2025 року, коли ізраїльські сили контролювали значну частину території. Перемир’я квітня та червня 2026 року зупинили найінтенсивніші бойові дії, проте напруга залишалася високою, а економічні та гуманітарні наслідки відчувалися далеко за межами регіону.
Ці події стали кульмінацією багаторічних напружень навколо іранської ядерної програми, мережі проксі під назвою «Вісь Опору» та відлуння атаки ХАМАСу 7 жовтня 2023 року. Для Ізраїлю це була боротьба за стратегічну перевагу та безпеку на кількох фронтах одночасно. Для Ірану — пряме зіткнення з військовою потужністю США та Ізраїлю, яке перевірило його здатність до відплати та регіональний вплив. Світ відреагував негайним зростанням цін на енергоносії та невизначеністю в ланцюгах постачань.
Історичні корені напружень і шлях до ескалації 2026 року
Ізраїльсько-палестинський конфлікт триває десятиліттями, але його найновіший етап розпочався 7 жовтня 2023 року, коли бойовики ХАМАСу атакували південь Ізраїлю, вбивши понад 1200 людей і взявши сотні заручників. Ізраїль відповів масштабною операцією в Газі, яка спричинила масові руйнування інфраструктури та значні втрати серед цивільного населення. За даними палестинського міністерства охорони здоров’я, кількість жертв з палестинського боку сягнула десятків тисяч.
Війна в Газі втягнула й інших гравців: «Хезболла» з Лівану регулярно обстрілювала північ Ізраїлю, а єменські хусити атакували торговельні судна в Червоному морі. Іран, як головний спонсор цих угруповань, постачав зброю, проводив навчання та фінансував їх, залишаючись формально поза прямим конфліктом. Після перемир’я в Газі в жовтні 2025 року увага зосередилася на іранській ядерній та ракетній програмах, які Ізраїль і США вважали екзистенційною загрозою. Рішення про прямий удар по Ірану в лютому 2026 року стало наслідком ослаблення іранських проксі, політичної волі прем’єр-міністра Беньяміна Нетаньягу та адміністрації Дональда Трампа, яка прагнула остаточно послабити вплив Ірану в регіоні.
Лютий–березень 2026: Від ударів по Тегерану до боїв у Лівані
28 лютого 2026 року ізраїльські винищувачі та американські сили завдали потужних ударів по десятках цілей в Ірані — від ракетних баз до об’єктів у Тегерані, Ісфахані та Натанзі. Іранські державні ЗМІ повідомляли про руйнування як військової, так і цивільної інфраструктури, зокрема біля ядерних об’єктів. У відповідь Іран випустив сотні балістичних ракет і дронів по Ізраїлю та американських позиціях у Перській затоці. Частина була перехоплена системами ПРО, але деякі досягли цілей, спричинивши жертви серед цивільних і військових.
Іран оголосив про закриття Ормузької протоки для танкерів, що негайно спричинило паніку на ринках. Ціни на нафту стрибнули вище 100 доларів за барель, а великі судноплавні компанії призупинили рейси через цей стратегічний район. Паралельно Ізраїль розпочав наземну операцію в південному Лівані проти «Хезболли». Ізраїльські війська перетнули кордон, знищуючи позиції та мости, а сотні тисяч ліванців були змушені тікати на північ. Бої в Лівані швидко перетворилися на другий повноцінний фронт — з масовими авіаударами по Бейруту та засідками «Хезболли» на ізраїльські підрозділи.
У березні інтенсивність бойових дій досягла піку. Ізраїль продовжував бомбардування іранських військових об’єктів і центрів командування, знищуючи кораблі та склади. Іран та його союзники відповідали ударами по цілях в Ізраїлі, Кувейті та Саудівській Аравії. З’являлися повідомлення про збиті літаки та пошкоджені бази. Гуманітарна ситуація в Лівані погіршувалася щодня: зруйновані будинки, перебої з електрикою та водою, масові переміщення.
Підсумок втрат і людський вимір конфлікту
Дані про втрати різняться залежно від джерела. За агрегованими даними іранських та міжнародних звітів, з іранського боку загинуло кілька тисяч людей, зокрема цивільні та високопосадовці Корпусу вартових Ісламської революції. У Лівані втрати сягнули понад 2700 загиблих і понад 8000 поранених, більшість з яких — цивільні. Додаткові жертви зафіксовано в Іраку та серед міжнародного персоналу.
За кожною цифрою — людські трагедії: ізраїльські батьки, що ховалися з дітьми в укриттях під сиренами, ліванські родини, які за лічені години залишали домівки, іранські цивільні, що ховали близьких після авіанальотів. Медична та освітня інфраструктура в постраждалих районах зазнала серйозних руйнувань. Гуманітарні організації неодноразово попереджали про труднощі з доставкою допомоги, особливо коли бої унеможливлювали евакуацію поранених.
Ормузька протока та глобальний вимір енергетичної кризи
Блокада чи суттєве обмеження руху через Ормузьку протоку стала найбільшою економічною загрозою. Через цю вузьку артерію проходить величезна частина світових поставок нафти та СПГ. Навіть часткові збої спричинили зростання цін на паливо в Європі та інших регіонах, вдаривши по сімейних бюджетах і вартості логістики. Аналітики оцінювали потенційні втрати Ірану в десятки мільярдів доларів, а глобальний ефект — у вигляді уповільнення економіки та інфляції.
Ізраїль і США провели операції для відновлення судноплавства, включно з ударами по іранських мінних загонах і береговій обороні. Проте кілька тижнів ринки жили в постійній напрузі, а країни-імпортери енергії шукали альтернативні джерела. Для Польщі та ЄС це означало вищі рахунки за опалення та пальне, підкреслюючи залежність від стабільності далекого регіону.
Шлях до перемир’я — дипломатія під військовим тиском
Вже в березні з’явилися перші сигнали готовності до переговорів. Американський ультиматум, посередництво Пакистану та Китаю, а також зростаючі витрати війни змусили сторони сісти за стіл. 8 квітня 2026 року оголосили перемир’я на іранському фронті, а за кілька днів — окрему угоду щодо Лівану. Бойові дії формально припинилися, хоча ізраїльські операції проти залишків «Хезболли» в Лівані тривали ще деякий час.
У червні 2026 року в Ісламабаді та на зустрічах високого рівня вдалося виробити ширшу мирну угоду з 14 пунктами. Вона передбачала виведення військ, відновлення руху через Ормузьку протоку та механізми моніторингу. Іран обрав нового лідера після смерті Хаменеї, що відкрило можливості для внутрішніх змін. Ізраїль заявив про виконання ключових оперативних завдань, хоча Нетаньягу наголошував на необхідності подальшої пильності.
Ситуація в липні 2026 року — крихка стабілізація та відкриті питання
У липні 2026 року найінтенсивніші бої на іранському та ліванському фронтах припинилися, але ситуація залишалася напруженою. У Секторі Газа діяло перемир’я з жовтня 2025 року, проте, за заявами Нетаньягу, ізраїльські сили контролювали до 70% території, тоді як ХАМАС зберігав вплив у решті. У липні 2026-го ХАМАС оголосив про розпуск своєї цивільної адміністрації в Газі — експерти розцінили це як тактичний маневр для тиску на Ізраїль та міжнародну спільноту.
У Лівані руйнування інфраструктури та масові переміщення вимагали багаторічної відбудови. Іран зазнав серйозних економічних і військових втрат, які деякі оцінки сягали понад 140 мільярдів доларів. Глобально ціни на нафту стабілізувалися нижче піку кризи, але невизначеність зберігалася.
Для досвідчених читачів важливо зрозуміти, що війна 2026 року не вирішила фундаментальних проблем: іранських ядерних амбіцій, палестинського питання, ролі проксі-груп та суперництва великих держав. Для широкої аудиторії головне — те, що локальний конфлікт на Близькому Сході може за лічені дні вплинути на ціни на пальне в Польщі та економічну стабільність Європи.
Спостерігачі зазначають, що стійкість перемир’я залежатиме від політичної волі всіх сторін, ефективних механізмів контролю та готовності до компромісів у питаннях безпеки й регіонального впливу. Історія Близького Сходу вчить, що тиша після бурі часто буває лише паузою перед новою хвилею напруги — цього разу з оновленими лініями розмежування та новими гравцями.
