Глибокі причини конфлікту між Іраном та Ізраїлем сягають 1979 року, коли Ісламська революція в Ірані докорінно змінила відносини двох держав, які раніше об’єднувала прагматична співпраця. Ізраїль сприймає іранську ядерну програму та розгалужену мережу регіональних союзників як екзистенційну загрозу для свого виживання, тоді як Тегеран розглядає єврейську державу як символ західного імперіалізму та окупації мусульманських земель. Безпосередні повітряно-ракетні зіткнення 2025 року та серія ударів лютого 2026 року, які призвели, зокрема, до смерті верховного лідера Ірану Алі Хаменеї, стали кульмінацією десятиліть наростаючої напруги, послаблення іранських проксі та наближення Тегерана до ядерного порогу.
Ці два стовпи — ідеологія та ядерна зброя — тісно переплітаються з боротьбою за вплив на всьому Близькому Сході. Іран протягом років будував «Вісь Опору», щоб оточити Ізраїль кільцем ворожих сил, не залучаючи безпосередньо власні війська. Єрусалим відповідав точними ударами, саботажем і дипломатією, намагаючись зберегти якісну військову перевагу. Коли 2023 року спалахнула війна в Газі, а ізраїльські дії суттєво послабили «Хезболлу» та ХАМАС, Іран став більш вразливим до прямого удару — чим і скористалися в червні 2025-го та знову на межі лютого й червня 2026 року.
Від союзу за шаха до ідеологічної прірви
До революції Іран та Ізраїль поєднували холодні, але конкретні інтереси. У 1950–1960-х роках шах Мохаммед Реза Пехлеві бачив в Ізраїлі цінного партнера в боротьбі з арабськими націоналістами. Ізраїльські офіцери навчали таємну поліцію шаха SAVAK, постачали зброю й технології, а розвідки обмінювалися інформацією про спільних ворогів. Співпраця охоплювала навіть ранній інтерес Ірану до ядерної енергії — шах мріяв про технологічну могутність, а Ізраїль охоче ділився знаннями в обмін на нафту та стратегічну підтримку.
Ісламська революція лютого 1979 року перевернула все догори дном. Аятолла Рухолла Хомейні повалив шаха й проголосив Ісламську Республіку Іран. Нова влада негайно розірвала дипломатичні відносини з Ізраїлем, назвала його «Малим Сатаною» та зробила антисіонізм одним із наріжних каменів своєї ідеології. Хомейні та його наступники постійно повторювали, що «Ізраїль має зникнути з карти Близького Сходу». Для багатьох іранців єврейська держава стала уособленням колоніалізму, підтримуваного Сполученими Штатами — «Великим Сатаною».
Ця зміна не була лише риторикою. Іранський режим визнав палестинську справу своєю й почав активно підтримувати організації, що воювали з Ізраїлем. В Ізраїлі запанувало глибоке відчуття загрози — колишній союзник перетворився на ідеологічного ворога, який не визнає права єврейської держави на існування. Ментальна різниця виявилася прірвою, яку неможливо засипати: з одного боку — теократична республіка, заснована на вілаяті факіха (правлінні ісламського правника), з іншого — парламентська демократія з потужною армією та пам’яттю про Голокост.
Мережа проксі як інструмент оточення
Іран не міг дозволити собі відкриту війну з Ізраїлем — надто велика технологічна перевага та підтримка американців. Натомість Тегеран створив геніальну у своїй простоті стратегію: «Вісь Опору». Через фінансування, озброєння та навчання союзників Тегеран будував багатошарову загрозу навколо Ізраїлю, не залучаючи безпосередньо власних солдатів.
Найважливішою ланкою став ліванський «Хезболла», створений на початку 1980-х за підтримки іранських Вартових Ісламської революції. Ця організація з часом накопичила десятки тисяч ракет, здатних уражати глибоко на території Ізраїлю. У 2006 році під час Другої ліванської війни вона продемонструвала, що може змусити ізраїльську армію платити кров’ю. Наступним стовпом став палестинський ХАМАС — Іран постачав йому зброю, гроші та ноу-хау, особливо після 2007 року, коли той захопив владу в Газі. Атака 7 жовтня 2023 року, яка забрала життя понад 1200 ізраїльтян, мала потужну іранську логістичну та ідеологічну підтримку.
До осі приєдналися єменські хусити, які з кінця 2023 року атакували судна в Червоному морі, а також іракські шиїтські міліції, що регулярно обстрілювали американські бази. Уся ця конструкція дозволяла Ірану вести війну на багатьох фронтах одночасно, зберігаючи формальний спокій. Для Ізраїлю це означало постійне відчуття облоги — ракети з Лівану, тунелі в Газі, дрони з Ємену та загрози з Іраку.
Ядерна програма — серцевина екзистенційної загрози
Найсерйознішою причиною ескалації залишається іранська ядерна програма. Започаткована ще за шаха, після революції вона набрала обертів у таємний спосіб. Іран завжди стверджував, що прагне лише мирної атомної енергії, але чергові звіти Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) викривали невідповідності, приховані об’єкти та збагачення урану до рівнів, близьких до військових.
Ключова різниця полягає у відсотку збагачення: природний уран містить лише 0,7% ізотопу U-235, для енергетичних реакторів достатньо 3–5%, а для бомби потрібно близько 90%. Іран 2025 року досяг рівня 60% — вистачило б кількох тижнів інтенсивної роботи, щоб переступити поріг. За оцінками МАГАТЕ, він мав достатньо збагаченого урану для кількох боєголовок. Для Ізраїлю, який сам володіє (хоча й неофіційно) ядерною зброєю, уява про ядерний Іран, керований людьми, що закликають до його знищення, була неприйнятною.
Ізраїль роками застосовував політику «відтермінування та саботажу»: кібератака Stuxnet 2010 року пошкодила центрифуги в Натанзі, серія замахів на вчених (зокрема Мохсена Фахрізаде 2020 року), вибухи на об’єктах та викрадення ядерних архівів «Моссадом» 2018 року. Ці дії затримували програму, але не зупиняли її. Коли в червні 2025 року МАГАТЕ формально визнало Іран порушником зобов’язань, Ізраїль вирішив, що настав час для превентивного удару.
Від війни тіней до прямих зіткнень 2024–2026
Протягом десятиліть конфлікт тривав у тіні: замахи, кібератаки, удари по конвоях у Сирії. Поворотним моментом став квітень 2024 року — ізраїльський авіаудар по консульству Ірану в Дамаску, де загинули високопосадові офіцери Вартових Ісламської революції. Іран відповів прямим ракетно-дроновим ударом по Ізраїлю — понад 300 засобів, з яких переважну більшість перехопили завдяки ізраїльській протиповітряній обороні та допомозі союзників.
Наступний обмін ударами стався в жовтні 2024 року після вбивства Ізраїлем лідера «Хезболли» Хасана Насралли. Іран знову випустив залп ракет. Ці обмежені зіткнення, однак, продемонстрували слабкість іранської протиповітряної оборони та ефективність ізраїльських систем.
Кульмінацією стала операція «Лев, що підводиться» 13 червня 2025 року. Ізраїль здійснив масований удар по іранських ядерних об’єктах (переважно Натанз), заводах виробництва ракет та командних пунктах. Протягом дванадцяти днів боїв Іран відповів сотнями балістичних ракет, але втрати з ізраїльського боку були відносно невеликими завдяки ефективному перехопленню. Сполучені Штати приєдналися до ударів по ключових іранських ядерних об’єктах наприкінці червня. Ядерна програма Ірану була серйозно відкинута назад — за оцінками Пентагону, щонайменше на рік-два.
У лютому 2026 року Ізраїль та США відновили кампанію ударів (операції «Ревучий Лев» та «Епічна Лють»). Цього разу метою було не лише завершити деградацію залишків ядерної програми та ракетного арсеналу, а й послабити командування. Внаслідок точних атак на Тегеран загинув, зокрема, верховний лідер Алі Хаменеї та кілька інших ключових командирів. Іран відповів обстрілом американських баз у регіоні Перської затоки та спробою блокади Ормузької протоки, що спричинило глобальну напругу на ринку нафти. Бої тривали з перервами до середини червня 2026 року, коли було оголошено мирну угоду.
Внутрішні та геополітичні чинники, що посилювали напругу
Іран у 2025–2026 роках перебував у глибокій кризі: економічні санкції, інфляція, соціальні протести (особливо після січня 2026-го) та втрата впливу в Сирії й Лівані після тяжких втрат «Хезболли». Режим був слабшим, ніж будь-коли за останні десятиліття — це створило для Ізраїлю та США вікно можливостей для рішучих дій.
З іншого боку, Ізраїль, попри військові успіхи, жив у постійному відчутті загрози. Доктрина безпеки, заснована на «ніколи більше», та усвідомлення того, що іранські керівники роками повторюють заклики до знищення єврейської держави, штовхали чергових прем’єрів (зокрема Беньяміна Нетаньягу) до жорсткого курсу. Підтримка адміністрації Дональда Трампа під час другого терміну дала Єрусалиму зелене світло на дії, які раніше викликали більші міжнародні побоювання.
Чому цей конфлікт так важко вирішити
Причини конфлікту між Іраном та Ізраїлем не зводяться до однієї події чи одного рішення. Це сплетіння ідеології, екзистенційного страху, регіональних амбіцій та гонки озброєнь. Іран не відмовиться легко від впливу на «Вісь Опору» та права на розвинену ядерну програму — він сприймає їх як гарантію виживання режиму. Ізраїль не прийме ядерний Іран, який відкрито закликає до його знищення.
Навіть після угоди червня 2026 року напруга не зникла. Залишилися глибокі рани, зруйнована інфраструктура, сотні цивільних жертв з обох боків та фундаментальна недовіра. Справжнє вирішення вимагало б не лише контролю над озброєннями, а й зміни ідеологічної риторики — а це в регіоні Близького Сходу завжди було найскладнішим.
