Володимир Зеленський від перших днів повномасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року послідовно підкреслював виняткову роль Польщі в підтримці України, називаючи її найближчим союзником і стратегічним партнером в обороні незалежності всього регіону. Його слова вдячності лунали в промовах, інтерв’ю та під час візитів, формуючи образ відносин, заснованих на спільній загрозі та взаємній потребі в безпеці. Водночас рішення, ухвалені в Києві, зокрема травневий указ 2026 року, показали, наскільки глибоко історія може впливати на сучасне партнерство, навіть коли обидві країни об’єднує боротьба з одним і тим самим ворогом.
Ці відносини не є статичними – вони еволюціонували від безпрецедентної мобілізації допомоги в 2022 році, через моменти напруги, пов’язані з експортом зерна чи постачанням техніки, аж до візиту до Варшави в грудні 2025 року, який мав зміцнити союз, і подальшої бурі навколо вшанування Української повстанської армії. Зеленський, президент із єврейсько-українським корінням із російськомовного Кривого Рогу, мусив балансувати між потребами воєнної мобілізації власного суспільства та чутливістю сусіда, який прийняв сотні тисяч біженців і передав мільярди євро підтримки. Розуміння цих шарів дозволяє побачити, чому Польща й Україна залишаються взаємно необхідними, попри те, що рани минулого часом кровоточать від найменшого дотику.
На практиці це означає, що слова Зеленського про Польщу – це не лише дипломатична ввічливість, а відображення реальних інтересів: Україна бореться за виживання, а Польща отримує буфер безпеки на східному фланзі НАТО та ЄС. Водночас обидва народи вчаться, що справжнє партнерство вимагає не лише спільних ворогів, а й мужності говорити про те, що розділяє.
Перші місяці війни – Польща як найближчий союзник
Коли російські танки рушили в напрямку Києва, Польща відреагувала швидше й ширше, ніж більшість союзників. Уже 24 лютого 2022 року кордони стали відкритими для мільйонів українців, а в наступні тижні Варшава передала перше важке озброєння, включно з танками Leopard, що стало символом європейської солідарності. Зеленський у своїх тогочасних виступах неодноразово дякував полякам безпосередньо – у відеозаписах і під час відеоконференцій із Сеймом він підкреслював, що Польща прийняла українських біженців як рідних, а її військова допомога рятує життя.
Цей період сформував наратив Зеленського про Польщу як країну, яка «завжди була з Україною». В одній із промов весни 2022 року український президент говорив про «братерство народів», яке перервало багаторічне мовчання навколо складних сторінок історії. Для багатьох поляків ті місяці стали часом, коли щоденні жести – від розміщення сімей у домівках до зборів на дрони – стали частиною національної ідентичності. Зеленський помітив цю енергію й часто її підкреслював, вбачаючи в ній доказ того, що Україна не бореться сама.
Візит до Варшави, грудень 2025 року – заяви вдячності та стратегічного союзу
19 грудня 2025 року Володимир Зеленський прибув до Варшави з офіційним візитом до президента Кароля Навроцького. Зустріч проходила в атмосфері взаємної поваги, хоча розмови охоплювали також історичні питання. Зеленський тоді публічно повторив: «Ми завжди були вдячні Польщі за підтримку». Він наголосив, що союз обох країн має ключове значення для виживання Європи та безпеки Польщі – без сильної України Росія могла б вийти на кордон із Польщею.
Під час пресконференції український президент говорив про готовність до спільної оборони від дронів і морської співпраці, а також запросив Навроцького до Києва, щоб показати польським компаніям можливості українського оборонного промисловості. Ці слова пролунали в момент, коли Польща все ще була одним із найбільших донорів України в перерахунку на ВВП – згідно з урядовими звітами за 2022–2023 роки, вартість публічної допомоги перевищила 25 мільярдів євро, а загальні зусилля держави й суспільства сягнули десятків мільярдів злотих. Зеленський чітко пов’язував польську гостинність щодо майже мільйона українців із тимчасовим захистом (станом на квітень 2026 року – понад 971 тисяча осіб) із ширшим стратегічним інтересом обох народів.
Моменти напруги – зерно, техніка та сприйняття допомоги
Не все складалося ідеально. У 2023 році під час виступу в ООН Зеленський критично висловився щодо країн, які блокують українське зерно на кордонах, що в Польщі сприйняли як закид недостатньої солідарності. Кілька місяців потому, в інтерв’ю Sky News у вересні 2025 року, президент України висловив занепокоєння щодо готовності Польщі до масованого ракетного удару, прямо сказавши, що «не зможе врятувати людей» у такій ситуації. Хоча він додав, що це не послання до польських друзів, частина ЗМІ та політиків у Варшаві сприйняла це як недооцінку польських зусиль.
Ці висловлювання показали, наскільки тонка межа між вдячністю та очікуваннями. Зеленський, який очолює країну в стані тотальної війни, дивився на допомогу крізь призму виживання – кожен затриманий літак чи рішення про ембарго означали реальні втрати. Поляки ж бачили сотні тисяч біженців у школах, лікарнях і на ринку праці, мільярди злотих, витрачені на гуманітарну допомогу, та десятки пакетів озброєння. Різниця перспектив стала помітною, хоча ніколи не переросла у відкритий конфлікт.
Травень 2026 року – указ про Героїв УПА та буря у відносинах
26 травня 2026 року Зеленський підписав указ про присвоєння елітному підрозділу Сил спеціальних операцій України – Окремому центру спеціальних операцій «Північ» – почесної назви «Героїв УПА». Обґрунтування звучало так: відновлення історичних традицій національного війська та визнання зразкової служби в обороні територіальної цілісності. Для українського президента та частини суспільства УПА символізує опір російському імперіалізму – боротьбу за незалежність, яка триває десятиліттями.
У Польщі реакція була миттєвою та одностайною в критиці. Президент Кароль Навроцький висловив обурення й анонсував розгляд питання про позбавлення Зеленського Ордену Білого Орла, присудженого йому в 2023 році попереднім президентом. Прем’єр-міністр Дональд Туск назвав ситуацію «дуже серйозною проблемою» для сусідських відносин. МЗС подало офіційний протест, а частина органів місцевого самоврядування символічно зняла українські прапори. Для поляків УПА асоціюється насамперед із Волинською різаниною – вбивствами десятків тисяч цивільних польської національності в 1943–1944 роках, часто з особливою жорстокістю.
Зеленський не скасував рішення. Українське МЗС висловило жаль через «гостру реакцію» й пояснювало, що військові хотіли вшанувати традицію опору Москві, а не поранити поляків. Рішення ухвалили в час, коли українській армії були потрібні сильні символи єдності та морального духу – УПА в українському воєнному наративі стала взірцем непохитності. Для Зеленського, який раніше уникав гострого історичного націоналізму, це був компроміс із очікуваннями фронту та суспільства.
Історичне коріння – Волинь, Річ Посполита та дві пам’яті
Щоб зрозуміти, чому один указ викликав таку бурю, треба поглянути глибше. Землі сучасної західної України протягом століть входили до складу Речі Посполитої Обох Народів. Спільна історія – це не лише слава Люблінської унії чи постаті на кшталт гетьмана Жолкевського, а й міжнаціональні конфлікти XX століття. Після Першої світової війни та української революції український і польський націоналізми зіткнулися на Волині та в Східній Галичині. У 1943 році підрозділи УПА, які воювали як із німцями, так і з радянськими військами, провели акції винищення щодо польського цивільного населення – оцінки істориків коливаються від 50 до понад 100 тисяч жертв.
Польська пам’ять про ці події є живою й болісною – родини вцілілих, Інститут національної пам’яті, численні публікації та пам’ятники. В Україні УПА сприймається ширше як частина руху за незалежність, який після 1991 року й особливо після 2014-го здобув статус героїв боротьби з тоталітаризмом. Зеленський, вихований у російськомовному середовищі, спочатку заявляв про обмежені знання про деталі волинських трагедій. З часом, особливо після обрання президентом, він говорив про потребу «очищення історичної пам’яті» – цитуючи навіть слова Івана Павла II про те, щоб те, що об’єднує, взяло гору над тим, що розділяє.
Ці дві пам’яті не є симетричними. Польща очікує повного визнання провини та продовження ексгумацій. Україна наголошує на контексті боротьби за виживання нації й побоюється, що розгляд історії послабить єдність у воєнний час. Зеленський опинився в середині цієї напруги – як президент він має водночас будувати воєнну ідентичність України та підтримувати відносини з найважливішим сусідом.
Масштаб польської підтримки – цифри та людські історії
Польська допомога Україні належить до найбільших у Європі в перерахунку на ВВП. До 2025 року Варшава передала десятки військових пакетів – від танків через системи протиповітряної оборони до боєприпасів і дронів. Вартість лише державної допомоги в 2022–2023 роках сягнула 25 мільярдів євро. До цього додається величезне зусилля суспільства: збори, транспортування, волонтерство.
На людському рівні Польща прийняла й інтегрувала понад 971 тисячу українців із тимчасовим захистом (дані Євростату на квітень 2026 року). Діти навчаються в польських школах, дорослі працевлаштовуються – за звітами, багато з них сприяють економічному зростанню. Історії сімей, які знайшли прихисток у польських домівках, переплетені з розповідями про взаємну допомогу: українські лікарі в польських лікарнях, польські волонтери на кордоні, спільні культурні проєкти.
Це не означає відсутності напруг – у деяких спільнотах виникають дискусії про навантаження на соціальну систему чи культурні відмінності. Зеленський у своїх висловлюваннях рідко заглиблювався в ці деталі, зосереджуючись на стратегічному вимірі: Україна бореться не лише за себе, а й за безпеку Польщі.
Що далі – перспективи попри розбіжності
Слова Зеленського про Польщу показують чіткий напрямок: союз має вистояти, бо альтернатива – російське домінування на сході Європи – стала б катастрофою для обох країн. Польщу та Україну об’єднують інтереси безпеки, потенціал економічної відбудови України (в якому польські компанії можуть відіграти значну роль) та довга, хоч і складна культурна історія.
Виклики залишаються реальними. Історичний діалог вимагає терпіння та конкретних кроків – спільних комісій, ексгумацій, освіти. Український воєнний наратив буде еволюціонувати, а Польща чутливо реагуватиме на символи, які в її пам’яті несуть біль. Зеленський як політик муситиме зважувати очікування власного фронту з реаліями дипломатії.
Для читачів у Польщі та Україні найважливішим є те, що відбувається поза заголовками: щоденні жести солідарності, спільні проєкти, змішані сім’ї та бізнеси, які виникають попри все. Історія вчить, що народи, які вміють говорити про свої рани, не відмовляючись від спільного майбутнього, будують найміцніші мости. Зеленський про Польщу часто говорить про вдячність і стратегічне партнерство – ці слова мають шанс стати реальністю, якщо обидві сторони пам’ятатимуть, що справжня сила полягає в розумінні, а не в ігноруванні того, що болить.
